Більшу частину європейської історії мертві лежали посеред міста: на цвинтарі довкола парафіяльної церкви або в склепах під її підлогою. До 1900 року більшість міст уже ховали померлих на великих кладовищах на околиці, якими опікувалася міська рада або поховальна управа. Уряди й міські ради провели цю зміну, коли росли індустріальні міста, і причиною називали гігієну. Епідемії їх підганяли: чума, а згодом холера заповнювали церковні цвинтарі за кілька тижнів, і радам доводилося швидко шукати нову землю.
Спершу були чумні кладовища
Міста виносили поховання за межі й раніше. Коли вдаряла чума, цвинтар у межах мурів не міг вмістити всіх померлих, і ради відкривали тимчасові ділянки за ними. Мюнхен заклав Старе Південне кладовище 1563 року як чумне кладовище за міськими мурами, перед брамою Зендлінгер-Тор. Згодом воно стало центральним кладовищем міста.
Деякі чумні могили ніколи не належали до жодного кладовища. У дербіширському селі Іем, яке під час чуми 1665 і 1666 років відрізало себе від світу, родини ховали своїх померлих у полях. Могили Райлі являють собою яйцеподібну огорожу із сухої кам’яної кладки навколо семи могил родин Генкок і Толбот. Historic England внесла огорожу до реєстру пам’яток II ступеня і фіксує дати поховань на початку серпня 1666 року.
Закони, що винесли поховання за місто
Наприкінці XVIII століття уряди почали забороняти поховання в центрах міст як свідому політику. Посадовці пояснювали це гігієною, зокрема загрозою для ґрунтових вод від цвинтарів, які століттями використовували повторно.
В Австрії імператор Йосиф II 1784 року видав указ, що заборонив подальші поховання на кладовищах у межах зовнішніх мурів Відня. За ними відкрили нові кладовища, серед них Санкт-Маркс, де 1791 року поховали Моцарта. Правило поширилося на всі землі Габсбургів, і його досі видно в чеських, словацьких, польських та угорських містах, де старий цвинтар зберігся в центрі, а новіше кладовище стоїть на виїзді.
Франція пішла слідом з імператорським декретом від 12 червня 1804 року, який часто називають Сен-Клуським едиктом. Він заборонив поховання в церквах, храмах, синагогах і лікарнях і вимагав розміщувати нові кладовища щонайменше за 35-40 метрів від межі міста. Париж того ж року відкрив Пер-Лашез, хоча, як зазначає Fondation Napoléon, багато парижан спершу не хотіли, щоб їх ховали на пагорбі за містом. Французька влада 1806 року поширила декрет на Італію.
Скандинавія рухалася в той самий час. Осло, тоді ще Християнія, освятило кладовище Вор-Фрелсерс 17 червня 1808 року, у роки голоду й епідемій Наполеонівських війн. З 1811 до 1833 року це було єдине місце поховань у місті, за даними Store norske leksikon. Генрік Ібсен, Едвард Мунк і Б’єрнстьєрне Б’єрнсон нині лежать у його Почесному гаю, закладеному 1904 року.
Холера приходить до Європи, 1831
Холера поширилася з Індії у 1820-х роках. У серпні 1829 року вона дісталася Оренбурга на південному Уралі, а в лютому 1831 року російські солдати занесли її до Польщі. Того літа у Варшаві померли 2524 людини. Лікарі ще не знали, що хвороба передається через брудну воду. Боячись зараження, міста ховали жертв на землі, відокремленій від усіх інших поховань.
Деякі міста знаходили таку землю за кілька тижнів. В Ополе, у прусській Сілезії, місто відкрило холерне кладовище 1831 року як допоміжне місце поховань. Там поховали лише 83 людей, серед них власника броварні Вільгельма Тау, окружного судового радника Франца Адамчика і дружину міського лікаря, доктора Цедлера.
До Британії хвороба дісталася в жовтні 1831 року на кораблі з Балтики, що пришвартувався в Сандерленді. Холерний архів Ньюкаслського університету датує першу смерть у місті 23 жовтня 1831 року. Звідти холера рушила на північ до Шотландії і на південь до Лондона, де померли 6536 людей.
У Дубліні кладовище Буллі-Акр у Кілменгемі, яке часто називають найстарішим у місті, приймало поховання понад тисячу років. Під час холерної епідемії того року там поховали майже 6000 людей, і після неї кладовище закрили. Роттердам не міг чекати, поки добудують нове кладовище: Загальне кладовище Кросвейк почали використовувати в липні 1832 року, бо холера залишила забагато мертвих, яких треба було поховати. Нині воно є національною пам’яткою.
Хвиля нових муніципальних кладовищ
Після першої пандемії ради збудували постійні кладовища, яких вимагали попередні закони. Лісабон улітку 1833 року створив два муніципальні кладовища, після того як холера унеможливила поховання в межах міста. Західне з них, нині кладовище Празереш, є одним із найбільших у місті.
Деякі міста діяли ще до приходу хвороби. Ставангер купив землю для кладовища Лагорд 1832 року, коли боялися епідемії холери, і освятив його 1834 року, коли закрили старий церковний цвинтар. Воно досі лежить поруч із залізничним вокзалом, розділене навпіл вулицею Кіркегордсвеєн, і займає близько 45 000 м².
У Неаполі, коли 1836 року холера вразила місто й містечка довкола Везувію, сусідні громади Сан-Джованні-а-Тедуччо, Барра, Сан-Джорджо-а-Кремано, Портічі та Ерколано збудували спільне кладовище для жертв. На Неаполітанському холерному кладовищі в Баррі лежать лише люди, які померли від холери під час епідемій XIX століття. Там поховали фізика Македоніо Меллоні, який помер під час спалаху 1854 року.
Друга хвиля і закони про поховання
Холера повернулася 1848 року. В Англії та Уельсі дворічний спалах 1848-1849 років забрав близько 52 000 життів, а ще один спалах 1854 року забрав близько 23 000 життів у Великій Британії, за даними історії пандемії 1846-1860 років. Того ж року лікар Джон Сноу простежив, що 616 смертей у Сого пов’язані з однією водяною колонкою на Брод-стріт.
Противники поховань у містах роками доводили, що лондонські цвинтарі небезпечні, і після 1848 року парламент узявся до справи. Закон про поховання 1852 року дозволив уряду закривати церковні цвинтарі в столиці і створювати поховальні управи, які фінансувалися з місцевих податків і відкривали нові кладовища. Закон 1853 року поширив цю систему за межі Лондона, а далі були закони 1855 і 1857 років. По всій Англії та Уельсу парафії й міста створювали поховальні управи й купували землю на своїх околицях.
Сандерленд, де почалася британська холера, був одним із них. Кладовище Бішопвермут створили після того, як епідемія 1831 року переповнила церковні цвинтарі. Парафія продала 34 акри своєї церковної землі по 275 фунтів стерлінгів за акр, і кладовище відкрилося 1856 року. До 2010 року воно займало вже 80 акрів. Там поховані діти, загиблі в катастрофі у Вікторія-хол 1883 року, а його центральна каплиця внесена до реєстру пам’яток II ступеня.
У Солфорді кладовище Віст відкрилося 1857 року як Солфордське міське кладовище. Воно займає близько 39 акрів, колись мало чотири каплиці, і тут поховали понад 332 000 людей.
На континенті, після того як 1850 року холера вразила Жатець у Богемії, місто купило землю за мостом через Огрже за 600 гульденів, того ж року освятило нове кладовище Жатця і закрило старе місце поховань біля костелу Святого Вацлава. Нині його позначають неоренесансна брама і костел Святого Антонія 1873 року. У Драммені в Норвегії місто 1853 року заклало Нижній цвинтар Брагернес як холерне кладовище, бо очікувало, що хвороба забере багато життів.
Пізніші спалахи й невеликі обгороджені ділянки
Холера поверталася до кінця століття, і багато місць поховань, які вона залишила, невеликі. 1866 року її поширювали армії: під час Австро-прусської війни хвороба спалахнула в прусській армії і перейшла на ті частини Нижньої Австрії, які окупували війська. На холерному кладовищі Марія-Драйайхен першим поховали прусського солдата Густава Маверспьорга, 4 серпня 1866 року. Нині це місце є охоронюваною пам’яткою.
У Варшаві після епідемії 1872-1873 років з’явилося холерне кладовище Прага-Пулноц, відкрите 16 листопада 1872 року на еспланаді форту Слівицького за проєктом інженера Генрика Сумінського. Там лежать близько 484 жертв холери і семеро солдатів, між залізничними насипами. Про кладовище дбав місцевий фабрикант Цезарій Скорина.
Що збереглося сьогодні
Холерні й чумні місця поховань збереглися в чотирьох формах:
- Великі муніципальні кладовища. Багато кладовищ, відкритих поспіхом, стали головними кладовищами своїх міст, як Кросвейк, Лагорд чи Жатець. Про їхнє епідемічне походження часто згадують лише місцеві історичні праці.
- Невеликі обгороджені ділянки. Окремі холерні кладовища, як в Ополе чи Марія-Драйайхен, служили одному спалаху або кільком. Вони збереглися як невеликі ділянки за огорожею чи муром, а в Ополе поховали лише 83 людей.
- Ділянки всередині старіших кладовищ. Деякі парафіяльні та єврейські кладовища відводили для жертв окрему холерну ділянку або братську могилу.
- Занедбані місця. У листопаді 2025 року, у День поминання усіх померлих, мешканці Неаполя відслужили месу перед зачиненою брамою кладовища в Баррі, бо через його стан зайти всередину було неможливо, як повідомила Pressenza.
Багато людей, похованих у цих місцях, не мають надгробка. Їхні імена, якщо вони збереглися, містять парафіяльні книги та міські записи.
Шукайте епідемічні кладовища в архіві
Кожне з цих кладовищ ви знайдете в архіві EveryStone з розташуванням, обрисом і могилами, які вже записано. Багато інших холерних і чумних місць поховань є серед кладовищ Польщі, Чехії, Німеччини, Норвегії, Італії і Великої Британії. Якщо ви знаєте про холерну ділянку поблизу, ви можете додати фото й записи про людей, похованих там.